Це ностальгія, коли ти йдеш по Мілану, а твої кроки малюють твої емоції на мокрій дорозі.

У горах самотності сіра хмара повідомляє мені, що я в чиїхось руках.

І він веде мене за руку туди, де існування розривається.

Кожен вірш моїх поезій стоїть поруч з іншим, недоторканий.

Недоторканий. І світ втрачений.

З падаючими краплями я не відмічаю час, я просто віддалений від життя.

І я зливаюся з драматичним звуком емоцій.

Дощ падає на порожнечу, і крик стає матерією, він порушує тишу.

Голоси коливаються.

Ось зустріч між асфальтом і його рідкими слідами, які підтверджують самотність людини

в екзистенційній мегаполісі шуму. Деболе.

Ось страх, лісу, що мовчки завис, вражений водою, що обманює, генератором цвілі, що перешкоджає вогню. Форте.

Ось танець у темряві, серед хмар сольної пісні, яка хоче обійняти вічне тіло. Ми коханці, занурені в драму солоних сліз іншого, а тепер об'єднані дощем, що змішує запахи, щоб зробити їх єдиним.