Є благословення, втомлене від дерева, яке завжди хворіє.

Його гілки важкі від часу, що повертається, дозріває,

і земля приймає — як грубу подушку —

плоди пам'яті, що не соромиться.

Кожен крок занурюється в її правду,

між пальцями я тримаю персик, ще теплий від сонця.

Тонка шкірка відкривається, поступається,

рот наповнюється рідким медом і коренем.

Це укус, що має смак бруду,

соку дощу і брудних рук.

Тепер немає відстані

між тим, що падає, і тим, що залишається на шкірі.

Пам'ять живить

той подих, що має смак дому.

Зрештою, це теж любов — світлячок,

що заблукав у ті теплі ночі.

І той сад відповів їй,

як відповів моєму втомленому, марному мовчанню.

Бо руки брудні від бруду.

І бо, можливо, бруд — це життя.